ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ
Сьогодні їхала в автобусі.
Як тільки я зайшла, один військовий хотів поступитись мені місцем. Я ввічливо відмовилась, оскільки їхати мені не далеко, та й йому було б зручніше сидіти. 79 десантно - штурмова (якщо я добре запам'ятала номер), сказав військовий, взявши мою руку для привітання)
Після чого почав дякувати за те , що ми є. У відповідь я сказала , що ми є завдяки їм.
Хлопець дістав телефон і показав фото своєї бригади, з сумом сказавши ,що половини вже немає...
- У мене нова форма, а стара вже зносилась, - продовжив розмову
- як я виглядаю, не сильно лякаю?
- Ви виглядає добре, -я відповіла.
- То тільки ззовні, всередині пусто...
Військовий розповів , що приїхав на реабілітацію (він весь час заїкався і сильно мружив очі, видно, що кожне слово йому давалося не легко.
В якийсь момент дістав з кишені цукерку.
- Візьміть, будь ласка, я знаю, що вона не свіжа і, можливо, не сподобається, але це все, що маю.
Я з усіх сил трималась, щоб не заплакали. Не із жалості, а з відчуччя вдячності і разом з тим, власного безсилля...
Потім дістав ще одну.
- У Вас, мабуть, діти є?
- Двоє.
- Ці цукерки з Донецька, ми їх дітям роздавали, а вони здавали нас. Діти не навмисно, їх змушували.
Ми їм цукерки, вони нам гранати в окоп, зітхнувши продовжив.
Вже мала бути моя зупинка.
- Дякую Вам, одужуйте і бережіть себе, - сказала я на прощання. Хлопець потис мені руку.
- Дякую, що поговорили і що молитесь за нас.
Я вийшла з автобуса і пішла на роботу, так і тримаючи ці дві цукерки, наче ціннішого подарунка у мене не було.
Коли я виходила, багато людей зітхнули з полегшенням, що ця розмова закінчилась...
Віра Боруславська
ДЯКУЮ НАШИМ ЗСУ!
Віримо в кожного, молимось за кожного. Тримайтеся.
ПЕРЕМОГА обов'язково настане
